Забужко і малороси

У кожного своє уявлення про малоросів. А для мене сьогодні - це Оксана Забужко. Кажуть, українець - це той, хто інфікований мрією про Україну, ймовірно, нездійсненну, - велику і прекрасну, як Атлантида. А ще - він буде щось робити для того, щоб шукати цю Україну на мапі, рухатись до неї, як колись лицарі шукали незбагненний Грааль. 

А малороси - це ті, хто готові змиритись з сурогатом, фальшю, лиш би елементи українськості мерехтіли де-не-де. Таким президентом-фантомом був для України Ющенко, який надовго зіпсував імідж України, що був високо піднятий Помаранчевою революцією. Скажете - це його заслуга? Ні, це був якраз той рух до України-Атлантиди. Але сіли ми в калошу з таким стерничим. І що тепер? Малороси кричать, що хай в калоші, але все одно з ним треба плисти далі. Бо, бачте, хоч українська мова в нього погана, зате з діда-прадіда, і Москву вже д-у-у-у-же не любить. Боже, як мало їм треба!..

Коли це говорить якийсь вуличний апофігіст, я просто прикриваю ніс. Але коли таку ж позицію і тією самою лексикою висловлює пані, що претендує на звання Першого письмовця України, то... Прочитала її блог, але навіть репліки там залишити не можна, отож і відкрила свою призабуту Тигрюлю.

Мушу з жалем констатувати, що в особі Забужко спостергіємо психокомплес шістдесятництва - заляканість, а з ним і нахабна певність, що вони - месії, володарі особливо "української" істини. Почала читати її останній роман "Музей покинутих секретів". І знову те ж відчуття - текст написаний глибоко закомплексованою людиною. Особливо соромно мені за зверхність і зневагу до російськомовних українців, яку в унісон засвідчують Забужко і Ющенко. Чи може щось бути доброго, коли ця ненависть перекошує обличчя тих, хто претендує на лідерство? Чи можна засуджувати людину, що вона розмовляє тією мовою, якою їй мама співала колискову? Чи можна крутити ніс на вимову тих, хто чесно намагався вивчити цю мову, не задля Ющенка чи Забужко - а задля тієї Атлантиди, гени якої раптом відкриваються?

Завжди обороняла Забужко від її масових нападників, але тепер вони можуть бути втішені: вони разом на президентських виборах скажуть "Так" людині, що, як каже Забужко, не вміє підбирати кадри і т. д. і т. п. А які ще є зобовязання у Президента, як не ті, що називає Забужко як дріб'язок?

Ось приклад застою мислення! Ось приклад бездарної реалізації мрії, яка дуже нагадує постреволюційні 20-ті роки! Закритись у звихненій злобі з намальованим власноруч німбом - такий шлях вони пропонують у завтрашній день!

І якби ще мої друзі не говорили мені, як виступає Забужко за кордоном - вона безпардонно обпльовує Україну, називаючи її зневажливо "ця країна", "ця бездарна країна". Але напередодні виборів письменниця вирішила показати свій "скромний", але неприховано дидактичний патріотизм.

Але у відповідь я скажу їй - "ні". Україна, це правда, не вміє добре говорити українською мовою, і не буде вміти. Але це не трагедія. Головне, не перетворитись в малороса, який пишається своєю українськістю, але мало-мислячий, мало-бажаючий, завжди готовий змиритись з псевдоУкраїною, псевдодемократією, псевдомрією. 

Прощай, Україно малоросів, прощайте, Забужко і Андрухович, які голосуватимуть тільки задля того, щоб насолити якомусь міфічно-роздмуханому кремлеві. Ваш час невблаганно добігає своє останнє коло. А я буду з тими, хто - хай через хащі, хай через помилки, хай через розчарування - але буде йти далі вперед, до іншої України.